В дитинстві тато з мамою весь час працювали. Коли приходив зі школи намагався сам щось приготувати. Починав із простого - смажив яєчню чи картоплю. Це дуже подобалося. Мабуть якась частинка дісталася від тата. Він дуже смачно готує страви грузинської національної кухні - хінкалі, хачапурі. Але лише в домашніх умовах. Я, навпаки, мріяв стати шеф-кухарем у ресторані, - каже Резо. - Закінчив кулінарний технікум в Москві і одразу почав працювати.

Коли переїхали жити у Вінницю, з'явилися нові друзі. Так познайомився із ресторатором Валерієм Сіверчуком. Разом із ним відкривали ресторан морепродуктів "Батискаф", від якого взяв участь у проекті "13 шефів". Спочатку був невпевнений, що можу щось показати та довести. Але вечеря відбулася і гостям усе сподобалося. Я познайомився з іншими кухарями. Для мене це новий шлях саморозвитку в професії.

Зараз розвиваємо грузинський ресторан "Georgian Factory", який відкрили 6 листопада. Постарався перенести в заклад частинку Грузії. Продукти звісно не схожі. Довелося адаптувати грузинську кухню під українські смаки. Зробив страви менш гострими. Рідше додаю кензу, яка в Грузії подається у 80 відсотках страв.

Перше, що вразило - українські застілля. У Грузії має бути тамада, пісні і разом із тим тиша, де кожен може висловитися. Гамір і шум, який побачив тут - здавалися дикістю. Спочатку заспокоювала дружина, згодом звик.

По-друге, дуже хотілося пізнати національну кухню. Але із народного їв лише борщ, пельмені та деруни. Казав, не може такого бути, щоб на цьому список закінчувався. Мене дивувало, що люди не розвивають свою національну кухню. Якщо порівняти із Грузією, там європейська кухня займає близько 30 відсотків, все інше - грузинські страви. В Україні навпаки - в меню ресторанів переважають піца та суші.

Разом із Валерієм Сіверчуком дуже багато їздив. Вдалося скуштувати закарпатську кухню, де ще збереглося багато народних страв. Наприклад, запечене м'ясо із різних частин свинини та телятини. Дуже схожа на грузинську закарпатська страва чанахі - тушкована баранина у горщику з овочами. У Вінниці такого немає, не вистачає старих рецептів подільської кухні. Це потрібно розвивати.

Зараз молодим українським поварам, які приходять працювати, не вистачає харизми та стимулу в житті. Вони приходять настільки морально втомленими, що не хочуть розвиватися. Працюють лише заради зарплатні.

Але загалом Україна рухається у правильному напрямку. Люди все більше витрачають гроші на свою освіту, а не на машини з євро-номерами. Надіюся, що так і продовжиться. Будемо щоразу знаходити та втілювати щось нове.

Не подобається політика українських чиновників. Потрібно розвивати країну та людей. Зараз такого прогресу в Україні не бачу. Це дуже образливо. Країна має великий потенціал, але в це не вкладаються кошти. Кожен думає про свої кишені. Грузія, яка порівняно із Україною маленька точка на карті, стоїть набагато вище. Там теж нещодавно був переполох. Але зараз піднявся рівень життя, виросли зарплати. Маю друзів-українців, які переїхали, щоб жити і працювати в Грузії. Повертатися в Україну не хочуть.

Це дуже складний процес. Те, що зараз бачу в політиці, не обнадійливо. Але за 10 років Грузія від розрухи піднялася в десятку найбільш відвідуваних країн світу. Значить і Україна зможе. В першу чергу, повинні змінитися самі люди. Українцям найбільше не вистачає довіри та любові один до одного. Тут побачив відносини між батьками і дітьми, коли син не довіряє матері, може на неї накричати. Для мене це дико. У Грузії мам на руках носять, тут - не має елементарної поваги.

І в Москві і у Грузії зарплати набагато вищі. Але бачу себе в Україні. Це моя друга батьківщина. Дуже важко дивитися, як на Донбасі помирають невинні люди. Мрію, щоб це скоріше закінчилося. А до того робитиму все можливе, щоб чимось допомогти. Ще в "Батискафі" разом із Валерієм Сіверчуком готував та посилав посилки на передову. Починаючи від сухих пайків і закінчуючи одягом та спеціальними ножами.

Почав вивчати українську мову. Добре її розумію, хоча важко розмовляти. В Грузію скоріше за все їздитиму на відпочинок.