"Водив чекістів по лісу три дні. Сподівався, за той час ви покинете криївку"

— Повернулась я до криївки й лягла на ліжко в надії заснути. Якась неясна тривога мучила душу. Лягла, а сон не бере. Аж чую голос своєї матері, який промовляв до мене ніби з-під землі: "Анно, іди геть звідси!" Я підхопилася на ноги. Що це таке? Причулося, чи мене хтось лякає? Але щоб удень? Голос повторив голосніше: "Вже йди, чуєш?" — згадує Анна Попович на псевдо "Пчілка" і "Ружа" події 16 червня 1951 року.

Із 1943-го вона була зв'язковою Української повстанської армії, згодом пішла в підпілля. Переховувалася у криївці поблизу рідного села Зелена Надвірнянського району Станіславської — тепер Івано-Франківської, області.

Чути стукіт. 26-річна Анна відкриває й бачить коханця, надрайонного референта Служби безпеки ОУН Надвірнянщини 34-річного "Довбуша". Справжнє ім'я — Лука Гринішак.

— "Козака" вбили, а "Морозенко" попав до рук чекістів, — каже новину про товаришів.

Вони починають пакувати документи. В цей час криївку атакують. Лунають постріли. "Довбуш" тікає. Анну ранять у ліву руку. Вона намагається застрелитися — пістолет заклинює. Дістає з-за пояса гранату. З третьої спроби вириває чеку. Лунає вибух.

Коли приходить до тями, лежить у ямі, закидана землею. Чоботи в крові. Спинається на ноги, бачить попереду прірву, стрибає туди. Її хапає за поранену руку солдат. Та хрускотить, ледве тримається. Бере за другу й волочить. Підбігає лікар, накладає джгут, коле знеболювальне. Жителі села впізнають Анну, дають їй воду й молоко.

За 7 год. її привозять до райлікарні. Стан важкий. Ампутують поранену руку. Наступного дня після операції до палати приходять слідчі.

— Треба якнайшвидше виписувати і везти в тюрму, — наказують. Але жінка квола, з руки сочиться гній, її штучно годують.

У сусідніх палатах лежать її товариші: "Морозенко" з простріленими ногами й "Карпенко" — у нього поранена голова, куля вийшла носом. Останній просить вибачення, що видав місце її перебування.

— Водив чекістів по лісу три дні. Сподівався, за той час ви покинете криївку, — запевняє і плаче.

Якось охоронці пригощають Анну свіжими морелями. Та просить віднести ягід хлопцям у сусідню кімнату. Дають лише "Морозенку".

— Зрадник не вартий смаколиків, — каже радянський солдат гарною українською.

Тим часом підпільник "Вільшенко" розвідує обстановку в лікарні. Винаймає квартиру навпроти. Пропонує "Довбушеві" викрасти Анну. Командир "Грім" вважає справу безнадійною. Радить підкинути жінці зброю, аби застрелилася. "Довбуш" іде до вищого керівництва — ­окружних провідників "Куряви" і "Жара". Ті підтримують ідею з викраденням.

10 липня, 23:00. Біля полонянки на стільці дрімає один солдат. Другий роздягнувся до майки і трусів, спить на ліжку. До палати вбігають двоє вояків з автоматами.

— Не бійся, "Пчілко", прийшли тебе визволяти! — говорять.

Чергових розстрілюють. Беруть Анну за руки і спускаються сходами. Утрьох перескакують через паркан і зникають. "Больная была похищена из больницы групой бендеров и исчезла в неизвестном направлении", — так закінчується історія хвороби Попович, вкладена до її кримінальної справи.

На пошук підпільників кидають чотири роти військ МДБ — 350 осіб. Уночі над лісом запускають сигнальні ракети. Утікачі встигають перейти річку Бистрицю і видертися на гору Городище. Анна в нічній сорочці, босоніж. Довкола корчі ожини. Шкіра на п'ятах позлазила, видно м'ясо. Далі йти неможливо. Три дні ховаються в корчах. Потім наважуються зайти в село.

— Діти, та ж повно москалів, ціле село, — застерігає жінка з найближчої хати. Але дає молока й кілька яєць. Хлопці беруть для Анни подерту спідницю і стару куфайку.

За деякий час вдається зустрітися з "Довбушем". Той допомагає облаштувати криївку, в якій "Пчілка" переховується сама.

— Навколо були ґоґадзи. Це осінні ягоди, дуже смачні, но квасні, — згадує. — Ведмеді їх любили. Кажду ніч приходило їх по троє. Певне, мати й діти, но вони були такі самі завеликі, як вона. Я пізнавала, що це мати, бо коли я рано вийшла — вони вночі паслися, а рано йшли догори, там було одне каміння — вона сідала на пеньок, любувалася, як вони бавилися. Двоє бавилося, а вона стояла на варті, дивилася на мене, а я — на неї. Мені здавалося, що то мої друзі.

"Довбуша" затримують чекісти. Анна з хлопцями облаштовують криївку на схилі гори Поянської. Харчів бракує. За першої відлиги чоловіки йдуть у село. Анні залишають миску борошна і 5 кг м'яса. Невдовзі випадає сніг, до криївки небезпечно повертатися — можна буде вирахувати підпільників за слідами. Закінчуються припаси, замість води п'є топлений сніг.

— Піду ляжу, може де хоч трошка засну. Та де там, миші та щурі не дають. У нас були поверхові ліжка, щоб менше займали місця. Я вилізла на верхнє ліжко, а вони гуляють у долі та заглядають до мене. Надоїло мені те "весілля". Я поклала дощинку на столик на вазі, на кінці кришинку котлети. Миш лізе тою дощинкою, заважить — та в мильницю з водою. Так я нарахувала тої ночі, що злапала дев'ять.

Навесні хлопці повертаються, щоб поховати подругу по-християнськи. Але вона жива. Знову бачиться із Гринішаком — той утік із полону. Наступні дві зими проводять разом. Та згодом виявляється, що з Сибіру повернулася дружина Луки з 16-річною донькою. Коханці сваряться. Він іде на зустріч з іншими підпільниками.

Криївку, де переховується "Пчілка" з підпільниками "Громом" і "Ольгою", оточують 17 травня 1954-го. З ними "Довбуш" — його затримали кілька днів тому, допомагає вести переговори. Спілкуються 11 год. За цей час Анна пише прощального листа коханому: "Луцьку, останнє бажання моє до тебе — прости мені всі ті злочини, що я зробила супроти тебе. І ту останню хвилину, в котрій ми розлучалися навіки. Луцьку, якщо жиєш, то будь щасливий і не згадуй мене злим словом. А я хоч маю до тебе малий жаль за останню хвилину, що ти був холодний до моїх сліз".

"Грім" і "Ольга" одягають вишиті Анною сорочки і стріляються. Попович затримують. Слідство триває два роки. "Довбуш" тричі намагається звести рахунки з життям — щоразу його рятують. Потім оголошує голодування. У лютому 1956-го зачитують вирок: йому — розстріл, їй — 25 років таборів. Пізніше термін для Попович зменшать до 10 років.

363 уродженки Івано-Франківської — тоді Станіславської — області щонайменше загинули під час збройної боротьби ОУН і УПА з радянською владою у 1944–1953 роках. Їхні прізвища подані у другій книжці збірника "Реабілітовані історією. Івано-Франківська область", виданій 2006-го. Кілька сотень загиблих жінок не ідентифікували.

×