Прихильники "русской весны" у Донецьку були завжди. Але активний поділ на наших та їхніх стався саме під час Майдану в Києві. Пригадую вечори, коли ми збиралися в компанії. Із 10 людей події в Києві підтримував тільки я. Всі інші говорили, що ми браття з росіянами, нам НАТО непотрібно. Я їм пояснював, що європейський вибір – це інша життя, де про тебе піклуються і ти живеш, а не виживаєш. Мене ніхто не слухав.

Сотні тітушок їхали до Києва, щоб протестували проти змін у державі. Їм платили по 500 грн за добу і вони готові були вбивати чи калічити будь кого.

Близько 70% із них перебувають зараз у мирній країні. Більшість сепаратистів і "ватників" втекли.

Я пригадую, як 2015-го в Києві у фітнес-клубі відпочивав Роман Романов, колишній очільник міліції Донецької області. Поза очі його називали "карманич". Хоча він свідомо підігрував російським окупантам і не протидіяв їм. Тут можна згадати про екс-мера Донецька – Лукянченка, командира одного із підрозділів терористів – Юрія Голубана. І таких випадків безліч. Не можна оминати увагою й засновника усіх заворушень – Рената Ахметова. Чому вони, як і більшість любителів "Рашки", на свободі?

Початок березня, перші мітинги з обох боків. Обстановка у центрі Донецька змінювалася погодинно. 9 березня 2014-го сепаратисти провели надпотужний мітинг. Ми теж організували свій. Неподалік мене знаходився Володимир Рибак (закатований депутат міськради Горлівки. Знайдений вбитим 21 квітня 2014-го. - Gazeta.ua).

Того дня біля облдержадміністрації зірвали прапор України. Наїхало російське телебачення, яке знімало цю картинку. Вони говорили, що весь Донецьк підтримує Московію. У мене з ними навіть виник конфлікт. Я пояснював, що це брехня. Тільки їх прикривали донецькі тітушки. Саме під час цього мітингу можна було побачити жителів РФ, яких завозили автобусами в нашу країну.

Тієї ночі донецькі патріоти вщент рознесли комуністичне наметове містечко. Воно стояло там цілу зиму, як противага нашому Майдану.

13 березня стало для мене точкою неповороту. На площі Леніна зібралися 3 тис. прихильників України. Паралельно сепаратисти зібрали свої сили. Між нами стояли міліцейські кордони. Неподалік стояли автобуси з Воронежа, Ростова, Білгорода. Чому це допустив Литвин, який був керівником прикордонної служби? Чому на це не реагував Турчинов, тодішній в.о президента України?

Під час мітингу в нас полетіли пляшки з водою, зеленкою з боку російських приблудів і сепаратистів. Міліція на це реагувала мовчки.

До речі, я пропустив цікавий момент. 11 березня в офісі, де патріоти координували свої дії, виступав Семен Семенченко, який вибився в керівники Самооборони Донецька. Він заявив, що організує людей і виведе їх на площу, щоб можна було протистояти сепаратистам. А також він мав принести нам сумку з арматурою. Щоб у випадку чогось можна було захищатися. Але з якоїсь із причин на місці, де мала бути арматура, стояв наряд донецького "Беркута". Сам Семен, який з'явився на початку мітингу, пізніше втік і залишив нас.

Перед тим ми отримали перехоплення із інтернет програми "Зело", що проти нас зібрали 1,5 тис. тренованих бійців. Основою яких були росіяни. Кожен дворик навколо площі був набитий ними.

Наприкінці мітингу ми відправили всіх жінок, бабусь, дівчат. Всіх, хто був немічний, вивели з площі. Залишилося людей 100. Ми почали відходити до "ментівського" автобусу і залазити в нього. Маючи надію, що вони нас вивезуть. Тіснява була страшна. Уявляєте, стільки людей в одному автобусі? Проте водій автобуса забрав ключі і втік.

Злючий натовп, який без перешкод із боку міліції підійшов до нас, знущався, як хотів. Нас закидали усім, чим можна було: газ, колючі предмети. Божевільні бабки, які зараз отримують українську пенсію, протикали нас арматурою, камінням. Саме тоді окупанти зарізали Дмитра Чернявського (вбитий під час мітингу, став першою жертвою "русской весны". - Gazeta.ua).

Вони розступилися і дали можливість пройти до нас цим виродкам. А потім натовп почав кричати, щоб ми всі стали на коліна. Хлопці не хотіли цього робити. До нас підійшов один із ментів і сказав: "Якщо ви не стаєте на коліна, ми вас не врятуємо". Хто противився, тих били палицями по плечах і змушували падати на землю. Сепаратисти уже хотіли крові й продовжували наступати.

Один із ментів сказав, що довго так продовжуватися не може. Він разом із своїми почав робити коридор між проросійськими виродками, щоб ми мали можливість втекти. Поранені залишалися на місці, він пообіцяв, що з ними нічого не трапиться.

Як тільки ми почали бігти, виявилося, що коридор міліцейських вивів нас на інший бік натовпу сепаратистів. Довелося прориватися з боєм. Чую, ловлять мене за рюкзак, тягнуть і кричать: "Бандера, стій". Я розвертаюся і луплю цього недоумка. При тому кажу із притаманним донецькому бидлу сленгом: "Ты в ком бандеровца увидел"? Він зразу вибачився. І так було кілька разів. Тобто, перейшовши на "мову бидла", зразу же ставав своїм.

Нам вдалося вирватися з оточення. Але хочу додати, що не всі міліцейські в Донецьку, були "мусорами". Там працювали люди, які не зрадили Україні. Один із них пізніше показував мені список усіх росіян, які брали участь у мітингах і заворушеннях. Там були найнебезпечні сепаратисти. Їх можна вже тоді було пакувати в тюрми. Але, маємо те, що маємо. Пізніше, він виїхав до Маріуполя.

Ми діяли самі. Якби була силова підтримка, не було б війни. Пригадую, як уже українські військові появилися під Гранітним і були там заблоковані сепаратистами. Ми нашим хлопцям возили "волонтерку". Дуже тоді дивували незрозумілі їхні дії. Йде величезний підрозділ солдатів, їм перекривають дорогу 4 мисливця з рушницями. І зупиняють всю колону. Що це за воїни, які бояться божевільних старих?

А в Донецьку в цей час вони хазяйнували сповна і не були толерантними. Як воїни України до її ворогів.

28 квітня ми йшли ходою вулицями Донецька та співали Гімн України. Але було відчуття небезпеки. Ми контролювали ходу, передзвонювалися між собою ті, хто йшов у голові колони і замикав її.

Я знаходився всередині колони. Поряд зі мною йшла мати з дівчинкою, з українською символікою на голові. Попереду колони йшли представники "Правого сектору" та інших патріотичних структур. У той момент побачив, як кордон "мусорів" розступився і в хвіст колони увірвався натовп людей у балаклавах, із ножами та арматурою.

Розумів, що зараз буде біда. На розі вулиці почав витягувати з натовпу жінок і дітей. Там знаходилося кафе, я їх посадив за столик. Щоб виглядало, немов вони відвідувачі. Сам став при вході, як охоронець. Тут вилетіла господиня кафе і починає кричати: "Фашисти, чому ви сюди прийшли?" Жінки знову почали одягати на голову українські віночки, прапорці. Я кричу: "Заберіть все, інакше не врятую вас".

У той момент у 3 метрах від мене сепаратисти топтали ногами літнього чоловіка. Вони прямо "забивали" його в землю. Поряд стояв "мусор" і дивився на все. В одного із нападаючих вилетів ствол. Я кричу до нього: "Подивися – людину вбивають". Він просто відвернув голову.

Пригадую 26 квітня коли група патріотів у Маріуполі атакувала приміщення міської ради, яке було захоплене сепаратистами. Вони вибили їх, передали ментам. Тоді допомагав все організовувати і сприяв "зачистці" міськради Валерій Андрощук - тодішній очільник міліції в Маріуполі. Він був у полоні потім, його сепаратисти катували. А коли прийшов Аваков до влади, він відправив Андрощука на пенсію.

Був момент, коли в Донецький аеропорт прилетіла київська "Альфа". Ми чекали на них - тоді б могло все вирішитися. Але ніхто не реагував – місто просто здали.

Саме тоді проукраїнські представники СБУ попередили мене і ще кількох людей. Що потрібно виїжджати з міста. 2 травня 2014-го я востаннє був удома.

До міста заходив, але це уже була інша історія. Додому не потрапляв. Хоча окупанти до мене приходили. Мою матір намагалися шантажувати, лякати.