Разом із греко-католицьким священиком отцем Костянтином Пантелеєм відвідую місця несвободи волонтером уже років 8.

Перша поїздка була до Прилуцької виховної колонії Чернігівської області. Було страшно. Думав, що побачу там людей, обізлених на світ, агресивних, лисих. Коли вперше перетнув межу несвободи, побачив дуже різних просто дітей-підлітків, спраглих спілкування. Спочатку, звичайно, вони соромились. За перше відвідування дуже важко когось включити у комунікацію. Це як у дитячих будинках. Можна приїхати туди один раз, дитина до тебе звикла, полюбила, а потім ти її залишаєш і не приїжджаєш. Тому, навчені цим гірким досвідом, діти не поспішають відкриватися і йти на контакт.

Ми як волонтери намагалися приїздити регулярно - переважно на свята. Наприклад, на Спаса отець збирає через волонтерів яблука, які розвозить по в'язницях.

Я побачив нормальних дітей 15-18 років, злості на їхніх обличчах не було, навпаки, спрага комунікації. Побачив, що вони явно недоотримали багато тепла та любові у своїх сім'ях.

Як показує мій досвід, основна причина ув'язнення підлітків – це їхні батьки. Сім'ї є як неблагополучні, малозабезпечені, так і багаті. Але йдеться про те, наскільки ці сім'ї цікавляться своєю дитиною. У чому проблема агресії хлопців? Хлопчик має задовольнити основну потребу, яка робить його чоловіком – це відповідь на питання визнання його спроможності щось реалізувати: "Чи я зможу щось зробити – навчитись плавати, поїхати на велосипеді?.." Із цим питанням найперше звертається до батька. Якщо батько його підтримає, такий мужчина виростає достатньо відповідальним. Натомість, якщо батько не підтримає сина і в гіршому випадку навіть зневажає його, "у тебе нічого не вийде, за це не берись, це не твоє, ти слабак, ти тюхтій, ти знов туди поліз", такі підлітки виростають з питанням: "Чи я на щось здатний?" Мама не може дати відповіді на це запитання. Лише чоловік. Не отримавши відповіді, хлопець іде з ним у вуличну компанію, де йому скажуть: "Ти нормальний пацан. Пішли на справу". У таких компаніях людину нібито визнають, але насправді маніпулюють нею і використовують.

Підлітки в колонії сидять за всі статті, які можна собі уявити. Найчастіше за крадіжку – техніки, автомобілів і навіть "чистку" квартир. Дехто – за вбивство чи зґвалтування. А хтось просто сидить за мішок цукру.

Я побачив, як діти можуть змінюватися.

Перша моя наочна реальна історія - це Богдан, який вийшов на свободу і почав працювати на заводі. Від освідчився своїй дівчині, і зараз вони готуються до весілля. Богдан перебував у колонії 2,5 роки. Живе у Миколаєві. Його батько алкоголік, п'є понад 20 років. Батько почав пити, коли народився Богдановий брат із розумовою відсталістю. Відсутність батька як опори послужила тому, що Богдан попав до поганої компанії. Подробиць його життя я у фільмі не показую, навіть не розповідаю, за що він сидить. Я просто показую людину. Якщо я скажу статтю, ти будеш сприймати його як злочинця. Але документальне кіно – це не журналістика в значенні сукупності фактів чи номерів статтей, це побачити людину.

Коли я домовлявся про зйомки в колонії, оскільки це заклад закритого типу, не міг ходити по ній і вибирати, кого хочу знімати. Гостям там ходити самовільно заборонено. Мені запропонували 3 хлопців, із яких я мав обрати одного. Я обрав Богдана, тому що він виявився найкомунікабельнішим із трьох. Ми записали 2-годинне інтерв'ю.

 

У фільмі я показую побут хлопців. Мав упередження, думав, що там клітки. Насправді сплять хлопці у кімнатах на ліжок 10. Зараз у колонії дуже мало вихованців – близько 40. Тоді як на початку 1990-х бувало і близько 700.

Хлопців ділять на загони, у кожному – відповідальний за порядок. На території колонії є школа.

Я знімав урок фізики. Вчителька фізики розповіла, що одного разу один випускник колонії був у Прилуках проїздом і не мав, де переночувати. Попросився переночувати до колонії. Його не змогли впустити, але дали її адресу. Він прийшов до неї додому. Вона його не прогнала, прийняла на ніч.

Між працівниками колонії та дітьми є повага. Начальник колонії – молодик років 35. Це вже не стара генерація, не старий командир, який тримає все в залізному кулаку. Це вже інша людина, хоча порядок він тримає. Хочу відмітити Ольгу Муляр, яка керує гуртком самодільності, створює атмосферу. Ставить із хлопцями театральні постановки, вчить їх співати пісень на виступи, малювати.

Я був у шоці, коли побачив, що Ольга приводить до колонії свою 11-річну доньку. Якось приходжу, бачу маленьку дівчинку, хлопці її гладять по голові. Коли Ольга сказала, що це її донька, зрозумів, що це ще один із способів соціалізувати вихованців колонії. Вчителі їм довіряють і готові іти на такі ризики.

Вся територія колонії охороняється, є кілька рівнів парканів, є вишки, на яких стоять спостерігачі, які дивляться, щоб не було жодних спроб до втечі.

У колонії є свій одяг. У теплу пору року всі ходять у синіх однакових куртках, схожих на куфайки. Обмеження можливості самовираження в одязі – це теж плата за скоєні злочини.

Їдять просту їжу - супи, каші. Але їжа виглядає як їжа. Не як баланда. Наскільки вона смачна, не знаю, бо не куштував.

Ієрархії та відкритого протистояння між хлопцями вже немає. Коли років 20 тому вихованців були сотні, це могло бути, за всіма не встежиш. Зараз же їх дуже мало, і всі під наглядом. Щороку їхня кількість зменшується.

 

Підлітки, які вчинили порушення закону вперше і не надто важке, за вироком суду можуть потрапити замість ув'язнення до служби пробації. Пробація — це система наглядових і соціально-виховних заходів, що застосовуються за рішенням суду та відповідно до закону до засуджених, виконання певних видів кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, та забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинуваченого

Якщо людина під час пробації не вчиняє нового злочину, вона може уникнути ув'язнення. Якщо знову попадається "на гарячому", то вже йде в колонію.

До колонії відвідувачі можуть потрапити кілька разів на рік на свята – на перший та останній дзвоник пускають лише батьків, а на свято фестиваль "Червона калина" - інших відвідувачів.

Фестиваль "Червона калина", який вони організовують раз на рік - це фестиваль між усіма підлітковими виховними колоніями. Готує його почергово кожна колонія. Хлопці виступають у вишиванках. На щодень у них синій одяг, а на свята - сірі штані та біла футболка чи вишиванка.

Щоб підготуватися до концерту, до них приходив колектив дівчат. Відповідно були репетиції, тому комунікація з дівчатами була. Також приїздять дівчата-волонтерки. Тому дівчат вони час від часу бачать. Також є програма колоній - побачення. Декілька раз на рік приїздять рідні та можуть поговорити або кілька годин, або пожити у спеціальних кімнатах готельного типу кілька днів.

Всі мріють про свободу. За ґратами діти нарешті розуміють, що свобода має цінність. Дехто переосмислює життя. Один хлопчина розповідав, як його мати застерігала від сумнівних компаній: "Якщо ти сядеш, ніхто з твоїх друзів про тебе не згадає". – "Ні-ні, вони мені поможуть". Коли сів, лише мама до нього і приїхала. "Я зрозумів цінність сім'ї", - казав хлопець.

Знімав їхнє свято першого дзвоника цьогоріч. Один хлопчик співав реп, який написав сам. Потім підійшов до мене: "Ти записував, як я співав? Я хочу зняти кліп? Ти можеш записати?" Хоча зняти професійний кліп можливості у нього нема – на свободу він виходить аж через 3 роки. Сказав, що хоче вийти і співати реп.

Хоча зазвичай, коли говориш з ними про якусь реалізацію, вони ще не знають, чого хочуть, не знають, ким стануть за професією.

 

Вихованці колонії навчаються у школі. Коли хлопці стають повнолітніми, їх фактично мали б переводити до дорослої колонії, але їх мають право протримати у дитячій колонії ще до 20-21 року. Адже в дорослій колонії вже інше життя, інше ставлення та закони. Відповідно, після школи хлопці можуть вчитися у вищих навчальних закладах, які співпрацюють із колонією.

Однак це дистанційне навчання. Викладачі приїздять до колонії, дають завдання, потім студенти працюють заочно. Це навчання платне. Я знаю, що отець Костянтин Пантелей збирав кошти на навчання 2 ув'язнених підлітків – повністю зібрав суму, яку було потрібно.

Якщо дитина під час перебування у в'язниці чи вже на волі вирішує, що хоче працювати чи вчитися далі, - це вже досить великий успіх. Ув'язнені не думають категоріями "я буду робити те, що я люблю". Вони думають категоріями "як заробити гроші?". Це не погано і не добре. Це така реальність. Найважче сиротам. Головний герой мого документального фільму "Небо над головами" Богдан, коли вийшов на волю, працював на різних роботах, зараз працює на заводі у своєму рідному місті Миколаєві. Каже, що хотів би якось допомагати людям, бути причетним до чогось важливого, але перед ним стоїть перше питання: як заробити гроші. Ці діти не можуть працювати там, де вони хотіли б, оскільки вони "відсиділи". Під час працевлаштування в анкеті є запитання, чи відбував покарання. Що відповідати? Якщо відповість чесно, його, швидше за все, на роботу не візьмуть. Якщо збреше, про це рано чи пізно дізнаються. Не кожна робота готова брати дітей із таким минулим. І це нормально, тому що ніхто не хоче ризикувати. Складно всім. Часто діти, які виходять, потребують найбільше довіри, а найчастіше стикаються з несприйняттям.

 

Я знаю колишнього вихованця колонії, який працював у тирі, а потім адміністратором гральних автоматів у нічні та денні зміни. Тир готовий брати їх адміністраторами, заводи - робітниками. Богдан працював на 2 заводах. На першому було дуже складно. Був хлопчиком на побігеньках – фарбував паркани, тягав ящики. Зараз він роботою задоволений і каже, що заробляє достатньо. Влаштував туди свою дівчину. Це успіх. Тоді, як зазвичай, найближчими 3 місяцями після звільнення багато колишніх ув'язнених скоюють нові злочини просто тому, що їм нікуди податися. Якщо протримався 3 місяці, є велика ймовірність, що людина знову стане частиною суспільства.

Найбільша проблема, з якою стикаються люди, які виходять, - вони не мають підтримки. Їм важко знову не попасти до колишнього злочинного кола. Більшість знову потрапляють. Питання в тому, чи вони там лишаться, чи ці зв'язки оминуть.

Щоб колишній в'язень відрубав старі зв'язки, йому треба дати нові зв'язки. Людина має знати, до кого звернутися. Є фонди, які займаються ресоціалізацією. Працівники колонії дають підліткам їхні контакти. Але неофіційна статистика показує, що переважна більшість підлітків після колонії до цих фондів не йдуть. Тому що ніхто із цих організацій не приходив до них, коли вони сиділи.

Богдан зустрів свою дівчину ще до ув'язнення. Вона була в залі, коли отримував вирок. Коли він відсидів і вийшов, вони почали інтенсивно спілкуватися, а потім зустрічатися. Бачу, що ці стосунки глибокі, хоча ще трохи дитячі. Обом по 18. Але ці стосунки дуже потрібні їм обом.

 

Нещодавно я познайомився з 20-річним Андрієм. Що мене вразило – він читає понад 100 книжок на рік. В якийсь момент я теж почав привозити йому книжки. Дуже швидко їх прочитує. Каже: "Мені тут і так немає що робити. Чому я буду гаяти час, коли я можу читати?" Зараз він вивчає психологію в Ніжинському державного університету імені М. Гоголя.

Андрій із дуже заможної сім'ї. Якби у колонії щось вирішували гроші, його б уже витягнули звідти. Сидить він за груповий напад і грабіж, після якого загинула людина. Хлопці не мали на меті вбити того чоловіка, принаймні, Андрій точно. Він до кінця не вірив, що мав відношення до цього. Його це дуже мучило, намагався якось переосмислити. Через це пішов у книжки, бо це допомагало структурувати думки.

Сидить же десь 3 роки. На волю має вийти через рік у серпні. Я йому пропонував примиритися з родиною вбитого, щоб все життя не гризти себе. Андрій каже, що примирення вже відбулося і його мама спілкується з вдовою вбитого.

Спочатку Андрій себе дуже картав, а зараз почав займатися саморозвитком. Я думаю, що він переключився. Коли я відвідував перший дзвоник у Прилуцькій виховній колонії, ми проговорили з ним 1,5 години. Сказав, що до колонії він нічим не цікавився, не читав, тільки гуляв. Зізнався, що сумнівні друзі його просто використовували, як гаманець із грошима. Розказував, що почав перечитувати класику. Особливо його вразив "Собор Паризької Богоматері" Віктора Гюго.

Отець Костянтин Пантелей привозить до колонії козаків і проводить спортивне змагання "Козацький гарт". Андрій зізнався: "Я ніколи не був патріотом України. Не відчував, що це країна, заради якої варто навіть жити, не те що померти". Тепер зацікавився і почав читати про козаків. Потім - про українських дисидентів. Каже, його захоплює, як люди протистояли системі та якими сильними особистостями були.

Каже, що "інші хлопці дивляться телевізор чи просто сидять, а я читаю". З кількома хлопцями ходить до тренажерної зали. Лише з деякими, хто ходить до "качалки", може поговорити про книжки.

Каже: "Раніше думав, що маю подобатися всім, але зрозумів, що коли ти стаєш особистістю, ти можеш бути трохи колючим до інших. Недивно, що інші можуть мати претензії до тебе і тебе не розуміти".

В Андрія батько помер, коли він був ще дитиною. Вітчим займається бізнесом. Інколи, коли людина дуже зайнята роботою, вона втрачає звязок із дитиною, особливо, якщо це не рідна дитина. Можливо, саме тому Андрій пішов шукати визнання на вулиці.

Найбільше мене вражає, як він змінився. Каже, зрозумів, що має себе в певних речах стримувати – не піддаватися на провокації, мати витримку.

Інший хлопчина, Іван із Києва, ніколи не знав і не бачив свого тата, жив із мамою. Він дуже добре розбирається в техніці. У 16 років в якийсь момент почав красти мопеди. Але не для того, щоб їх продавати і виручати гроші. Йому хотілося покататися. Вони з друзями крали мопед, каталися на ньому досхочу і потім викидали. Так він вкрав 4 мопеди. Після суду йому дали 2 роки умовно. Він був на свободі, але мав із певною періодичністю приходити до відділку та відмічатися. Але махнув рукою, кілька разів не відмітився. Приїхала поліція, забрала його, суд призначив 5 років колонії.

Востаннє маму Іван бачив на суді. Останні слова, які він їй тоді сказав: "Не переживай, все буде добре".

До інших хлопців приходили батьки, приносили передачі. До Івана ніхто не приходив і нічого не передавав. Вихованці колонії не мають право на мобільний. Тому не можуть зателефонувати рідним, коли захочуть. Телефонувати можуть лише в окремі години. Іван не запам'ятав маминого номера, не міг його згадати. Він знав напам'ять лише номер свого друга. Попросив психолога зателефонувати до друга, щоб той дізнався, як у мами справи. Психолог дізнався в Іванового друга, що мама померла. Cпочатку боявся це казати Іванові. Казав, що не додзвонився. Зрештою, розповів правду. Мама час від часу випивала. Імовірно, що це було від алкоголю, хоча медики кажуть, що через тромб.

Іван 4 дні нічого не їв, тільки пив воду, ні з ким не розмовляв. Не знав, як жити далі.

Він собі поставив за мету якомога швидше вийти. За хорошу поведінку його випустили достроково. Відсидів замість 5 2 роки. Вийшов на волю 2 роки тому. Зараз йому 20.

Оскільки він став сиротою, йому оформили пенсію. За час відсидки пенсія набігла до 18 тис. грн. Плюс до того, коли вийшов на свободу, мав ще 250 грн, які заробив за дрібні роботи в колонії. Коли Іван прийшов до банку отримати пенсію, її не віддали, бо не мав довідки про місце проживання. Мусив довго робити цю довідку, поки отримав ті гроші.

У колонії Іван навчався на зварювальника. Працював спершу зварювальником, потім на оптовій базі, потім адміністратором залу в тирі. Зараз працює адміністратором залу гральних автоматів. Там він зустрів свою дівчину. Це непроста робота. Там є нічні зміни. Але він справляється. Оптиміст.